Не пора еще прощаться!

Спілкування з талановитими людьми юного віку дивує дорослими думками, мудрістю не за роками.   Герц Христина - чинадієвська дівчина із дивним голосом, пише такі вірші:

А за окном идет дождь!

Ты подумал, это вода,

Но это чья-то слеза.

Это плачет девушка,

Которая верит в чудеса.

Никто не узнает,

Что было за поворотом.

Год в коме, все круговоротом.

Приятели или, а друзья забыли.

Поняла она, что не родными были.

Лишь он был рядом с ней,

Начинал улыбаться и говорил:

"Не пора еще прощаться!".

Ваба! До друку!

Вчора підбирали  шрифт для віршів до збірки Василя Кузана. І так, і сяк крутимо. 

...Вчергове читаю вірш. Вкотре відчуваю думку і насолоджуюсь словом. 

Розумію, справа не у шрифті .... 

         *        *        *

заховатися від світу

і від світла

тільки ти

щоб ніхто не бачив щастя

лиш удвох

без самоти

щоб ділитися думками

подихами

тихо

так

цілуватися словами

як із птахом

вільний птах

розриваються бажання

ніби серце

на шматки

ми – не вільні птахи, люба

ми у небі

літаки

приземляємося часто

десь на світлі

у світах

мерехтливо щастя світить

нас єднає

у думках

аж тамує подих мрія

від бажань

і висоти

заховатися б від світу

тільки я

і тільки

ти

У містечку У

 ... сталася подія! Невідомого походження Почвара заразила місто абракадаброю. Хто спасе місто?
Віддаємося в руки Галини Малик. Повість-сюр "Абракадабра" виходить друком у травні. 

...Якщо б учень п’ятого класу гімназії Вася прокинувся і глянув у свій двір, він би побачив, як земля посередині чорного круга, що залишився після багаття, заворушилася, і під місячний баняк вилізла, важко відсапуючись, якась чорна почвара.

   Але Вася, звичайно, сопів собі у подушку  і блаженно усміхався, бо йому снилося, що мама дала йому цілих сто гривень на інтернетклуб.

   Почвару побачила дворова собака Діна, що жила посередині двору у просторій буді, яку склали з чого попало хлопці.

   Діна так злякалася, що з жалібним скавулінням сховалася у свою буду, забившись у найдальший куток.

    А почвара, не звернувши на неї жодної уваги, рушила, дивно підскакуючи і тягнучи за собою щось подібне до ноут-бука, на пустир за будинками.

Таке все вічне і таке все тлінне –

Начитавшись досхочу поезій молодих сучасних авторів (подобається), із задоволенням занурилась у вірші Христини Керити. А приводом став, невеличкий посібник, який здивував своєю появою.   Та слова тут зайві, краще таке ...

    

                           ***

                          Таке все вічне і таке все тлінне –

                    Сьогодні є, а завтра вже нема.

                    Нема, нема. Укотре вже… Й не буде.

                    Тепер на все це дивишся здаля.

                                       

                      ***  

                          Я можу все – любити, берегти…

                    І відкривати знову, ніби вперше.

                    Над нашим світом стільки доброти

                    І стільки щастя, що аж губи терпнуть.

                    Весна  зеленим  пронеслась  лошам!

                    Вже й клен зодяг свою врочисту тогу.

                    По вінця сповнена моя душа

                    Передчуттям  великого  й  святого! –

   

                                  ***

                     У кого спитати – а як тоді буде,

                Коли синій ранок нікого не збудить,

                Коли веселкова зоря надвечірня

                Важкою сльозою зірветься у прірву,

                Коли через дивну байдужість нашу

                Розпукнеться дня кришталева чаша

                І потечуть у холодну вічність

                Наші печалі, радості, стрічі,

                Наші сини й вишнеокі доньки –

                Попелом стануть шовкові долоньки.

                І без кінця, і без краю – темінь,

                Тільки питатимуть луни – де ми?

                Всесвіт  мовчатиме тужно і строго,

                Змотавши  в  клубочок земні дороги…

                Серце холоне – як тоді  буде?

                У кого спитати, люди? 

Далі про долю і творчість....