...життя – кумедна річ...

Воно спонукає нас до уявного прогресу,

умовних досягнень, омріяного успіху, здобуття всіляких чеснот,

матеріального добробуту, врешті решт... Словом, не дає нудьгувати...

Вікторія Андрусів

 ПРИТУЛОК  (уривок із роману) ....

  10.02.2011 р.

...Максовий сталевий «Land krauzer» притулився попід службовим входом у модерну склобетонну будівлю, в котрій винаймати офіс було рівнозначно тому, аби мати на руці колекційний «ROLEX», що автоматично замінювало візитівку. У вікнах – суцільна темінь, наче все вимерло, крім кількох тьмяних вогників, що де-не-де видавали присутність надто старанних маклерів чи менеджерів, котрі прагнули стрімкого кар’єрного зросту і нехтували заради роботи вихідними. У Максовому вікні так само струменіло ледь помітне з вулиці світло.

Підстаркуватий нудьгуючий охоронець, неохоче відірвавшись від канапки, намагався мене спинити:

– Зачекайте, панночко... Ви до кого?.. Там майже нікого нема...

– 9 –

– Я у справі... До Макса... Макса Фішбейна.

І не встиг той як слід розтулити рота, аби заперечити чи бодай дожувати ковбасу, що застрягла від несподіванки на пів-дорозі, як я уже чкурнула повз нього всередину і, знехтувавши прозорим ліфтом, що нагадував термос, дріботіла сходами нагору...

Двері були відчинені. За ними велася упівголосу дружня, ба, навіть інтимна, розмова. Один із приглушених голосів безперечно належав Максу, а інший, глибокий, грудний, що притаманний виключно впевненим у собі жінкам, належав, як я здогадалась, Максовому менеджеру у питаннях маркетингу – незаміжній білявій красуні Славочці, котра більш за всіх вишкірювалась, глузуючи, на мене, забачивши на черговому новорічному корпоративі – чи не єдиному у році, котрий доводилось відвідувати, згідно з регламентом, разом з Максом.

Мені зтерпли ноги... Що вони можуть робити тут удвох у недільний вечір та ще й у той час, коли я після відвідин батьківського дому зазвичай їду на цвинтар?.. І чому Макс просив мене зостатися з ним, коли мав заплановану ділову зустріч?.. Утім, зустріч, судячи з усього, була далеко не діловою...

Припершись до стіни, аби не впасти, я не могла оговтатись. Здавалось, от-от моє тіло, сповзаючи слизьким мармуровим глянцем, стече просто на підлогу, і завтра вранці неспостережлива при–

10 –

биральниця холоднокровно змиє останки потужним струмом води чи затягне вакуумом порохотягу.

Сяк-так прийшовши до тями, зняла з ватних ніг підбори і, нечутно відчинивши важкі добротні двері, мов тліюча хмарка, просочилася у темінь передпокою. Завмерла.

Напівпрочинений отвір Максового кабінету, до якого залишалося всього кілька кроків, здався мені нездоланною прірвою. І я впіймала себе на цілком недоречному в цю мить здогаді, що відстань насправді – дуже умовна річ. Адже люди можуть знаходитись поруч одне від одного і одночасно бути незбагненно далеко, і навпаки: часом, знаходячись на відстані тисячі кілометрів чи й більше, відчуваєш неймовірну близькість.

Я усвідомлювала, що між мною і Максом наразі пролягла вічність...

Розкинувшись на шкіряній канапі з безліччю рипучих подушок і подушечок, на одній із котрих покоїлась недбало кинута його сорочка, мій рідний, єдиний у світі, потребуючий ласки і благаючий ще зранку не розлучатися протягом дня чоловік розкуто, наче проробляв це безліч разів, погладжував по бездоганно округлій сідниці розпелехану манірну Славку. Вона ж приліпилася до нього, мов паперова обгортка до цукерки зі збіглим терміном вживання, що не відшкребти, хіба змивати водою, як ми робили це в дитинстві з випадково знайденим у кишені сторічним льодяни–

11 –

ком. Начебто тією цупкістю хотіла довести цілому світові право власності на чужого чоловіка.

– Я давно казала, що вона тобі не пара, Максе... – Славка погладжувала його міцний, пружно збитий торс... – Якби не твій доброчинний бзик, все склалося б інакше... Теж мені, благодійник знайшовся...

– До чого тут вона, Славцю?.. – Макс боявся навіть вимовити вголос моє ім’я, наче йшлося про чужу, сторонню йому людину... – Вона, як ніхто, заслуговує своєю терплячістю на повагу... Й окрім всього, у неї на світі більше нікого нема... Я – єдина її рідна душа...

– Та що ти заладив – душа та душа... Такі люди, як ти, не мають права керуватися почуттями у особистому житті... Для тебе особисте життя – це бізнес і нічого більше... І ти чудово усвідомлюєш, що якби не твоя пришелепкувата надибанка, нічого би наразі не трапилось... Все, що від тебе вимагалося – це одружитися з донькою головного конкурента... і автоматично всі його акції стали би вашою спільною власністю... Сімейний бізнес, так би мовити... – Славка, важко відлипаючи від нього, тягнулася до опуклого, як її попа, келиху з коньяком, що стояв тут же, поруч, на низенькому інкрустованому столику з важкого горіха...

– І тим самим сплюндрував би своє життя...

попередні книги В.Андрусів
http://www.bookforum.com.ua/programa/2008/09/09/1187
http://www.buga.com.ua/person/2826/
http://www.mukachevo.net/ua/news/list/tag/Вікторія-Андрусів
http://www.knyga-ua.com/autors/3309
http://zakarpattya.net.ua/ukr-news-79388-Pro-pershyi-roman-Viktorii-Andrusiv-ta-zakarpatsku-romanistyku-hovoryly-u-pres-tsentri-Zakarpattia